Чому Чернігівщині не підходять старі-нові міфи про Петлюру?

Понад сто років відділяє нас від буремних подій, які розпочалися після Лютневої революції 1917 року у Петрограді на теренах неосяжної Російської імперії. Саме в ті часи в Києві та деяких південно-західних губерніях виник український національний рух під керівництвом так званої, а точніше самозваної Центральної Ради (ЦР), метою якого в решті решт мало стати створення незалежної української держави. 7 листопада 1917 року ЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), правда, поки що на федеративних зв'язках з Російською республікою.

А ось населення Чернігівщини у своїй більшості прохолодно відносилось до УНР. Більш того, вихідці з регіону (Микола Подвойський, Володимир Антонов-Овсієнко тощо) були одними з головних керівників Жовтневого перевороту 1917 у Петрограді, внаслідок якого до влади прийшли більшовики. Спроба ж встановити владу УНР на Чернігівщині швидко була припинена радянськими військами, яких підтримували місцеві жителі. К кінцю січня 1918 року територія регіону без суттєвих боїв, за виключенням невеликих сутичок (наприклад, біля станції Крути, яку тільки через багато років спочатку емігрантська, а потім і сучасна українська пропаганда міфологізували до несусвітніх розмірів), була визволена від військ УНР, які швидко повтікали до Києву.

Не тільки на Чернігівщині, а й загалом реального впливу ЦР на ситуацію в територіях, які вона включила до УНР, не було. Українська влада була не спроможна вирішувати ніякі нагальні питання, які виникали в ті трагічні часи і дуже хвилювали місцевих мешканців.

Показовою в цьому плані стала так звана боротьба УНР проти єврейських погромів. Незважаючи на численні звернення та циркуляри ЦР, напади на єврейські громади не припинялися майже не на день. З початку вересня по грудень 1917 року в Україні сталося 57 погромів. Хвиля насильства прокотилася по Київській, Волинській, Подільській та деяких інших губерніях. Хоча керівники УНР Володимир Винниченко та Симон Петлюра обіцяли не допустити погромів і виділити армійські загони для захисту цих громад, нічого з обіцяного зроблено не було. Більш того, їх як раз і скоювало «вільне козацтво», підпорядковане ЦР, зокрема у Прилуках, які на той час входили до Полтавської губернії, Каневі та Таращі Київської губернії. І хоча свої дії погромники, як правило, прикривали націоналістичною, шовіністичною ідеологією та нетерпимістю до інших народів, насамперед, євреїв, головна їх мета була біла чисто економічна – пограбувати чуже майно.

В цих умовах ЦР 22 січня 1918 року своїм IV Універсалом проголошує УНР самостійною і суверенною державою, а 27 січня ц.р. представники Центральної Ради укладають з країнами австро-німецького блоку Брест-Литовську мирну угоду, за якою останні обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками. 18 лютого 1918 року австро-німецькі війська за проханням ЦР перейшли в наступ по всьому фронту. Наступаючи разом з німцями і австрійцями, загони Центральної Ради вчинили єврейські погроми в Коростені, Бердичеві, Бородянці, Клавдієві, на станції Гребінка, в містечках Гоголеве, Радомишль, Брусилів, Ковші і багатьох інших; зокрема на станції Ромодан за два тижні було вбито 40 осіб. З 1 по 20 березня 1918 року українські солдати грабували, катували і розстрілювали євреїв у Києві, головним чином на території Михайлівського монастиря. Під німецько-австрійську окупацію потрапила в значній мірі й Чернігівська губернія, за виключенням території Мглинського, Почепського й частини Суразького та Стародубського повітів.

Однак вже в кінці квітня 1918 року за ініціативою окупантів УНР була розігнана. Замість неї було запроваджено так звану Українську державу на чолі з вихідцями з Чернігівщини: гетьманом Павлом Скоропадським – Стародубським поміщиком, та його вельможним секретарем – останнім мглинським предводителем дворянства Михайлом Ханенком. Грабіжницька політика німців і австрійців, в також антинародна діяльність гетьманату викликали на окупованій Чернігівщині опір, один з самих масових та войовничих в Україні. Зокрема, партизанські виступи проти загарбників та «державної варти» гетьмана Скоропадського в Володькодівицькій волості (сьогодні Носівський район) очолив підполковник царської армії Микола Кропив'янський.

Тисячі чернігівців тікали на неокуповану частину Чернігівщини, яка стали так званою нейтральною зоною між Радянською Росією та окупованими німецько-австрійськими військами територіями. В нейтральній зоні з втікачів з Чернігівщині, а також Таращанського повіту Київської губернії почала формуватися 1-а Повстанська дивізія, отаманом якої (пізніше начальником дивізії) було призначено Миколу Крапив'янського. Партизани були зведені спочатку в три піхотні куріні, а пізніше - полки по 1000 чоловік. Сформовані тоді підрозділи дивізії, якими керували вихідці з Чернігівщини: 1-й полк Червоного козацтва — отаман Віталій Примаков; 1-й Богунський полк - отаман Микола Щорс; 3-й повстанський Новгород-Сіверський полк— отаман Тимофій Черняк тощо прийняли активну участь у визволені Чернігівщини (грудень 1918 – січень 1919 років), а потім і загалом України від Директорії УНР.

Обставини появи Директорії в кінці 1918 року, наступні події включно до повної припинення її дії у листопаді 1920 року дуже добре вивчені істориками. Спочатку Директорія була творена як альтернативний тимчасовий верховний орган УНР у складі Володимира Винниченка (голова), Симона Петлюри (головний отаман), Федора Швеця, Опанаса Андрієвського й Андрія Макаренка. Після забезпечення безперешкодного виходу німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 року ввійшли до Києва. Гетьман Павло Скоропадський відрікся від влади й утік разом з німцями. Директорія проголосила відновлення УНР. На початку лютого 1919 року Володимир Винниченко та інші соціалісти були відкликані ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) зі складу Директорії і Ради міністрів, і з цього часу її фактично очолив Симон Петлюра, встановивши військову диктатуру (щоб не підкорятися рішенням ЦК, він оголосив про вихід з партії).

Таким чином, відомий масон, активний соціаліст, популярний публіцист, бувший генеральний секретар військових справ першої УНР (15 червня – 18 грудня 1917 року), спочатку головний отаман війська і флоту другої УНР, а з 13 лютого 1919 року і голова Директорії УНР Симон Петлюри став військовим диктатором. Період його правління зображується сучасними українськими ЗМІ як біла пляма в історії України. Але, насправді, це не біла, а добре відома усім чорна пляма на її трагічній історії. І ось чому.

Швидке та остаточне вигнання Директорії з Чернігівщини частинами Червоної армії сприяло тому, що там майже не було масових петлюрівських єврейських погромів. Тоді як загалом за часи Директорі в Україні, сталося близько шістдесяти подібних погромів. Найчастіше вони відбувалися на залізничних станціях, де євреїв висаджували з поїздів, грабували, били, а часто і вбивали. Так було, наприклад, 19 грудня 1918 року на станції Бобринська, потім на станціях Сарни, Козятин, Жмеринка, Ромодан, Бахмач, Олевськ та інших. Криваві погроми чинили загони Директорії в Летичеві, Меджибожі (обидва — Подільська губернія), Прилуках Полтавської губернії, Домбровицах Волинської губернії.

В районах, які перебували під контролем Директорії, погроми стали для євреїв постійним лихом. Шість днів тривав у січні 1919 року погром у Бердичеві (17 євреїв загинули, 40 отримали поранення, сотні були пограбовані), два дні — у Житомирі (загинули 53 чоловік, 19 були поранені), 17 днів — в Овручі (Волинська губернія). Вісім днів тривали безчинства у Василькові Київської губернії, сім — в Златополі, 15 — у Літині, дев'ять — у Балті і т. д. Жорстокі погроми вчинили петлюрівці в Білій Церкві, Ананьєві, Єлисаветграді, Новомиргороді, Радомислі, Сквирі, Жмеринці (двічі), Погоди (Подільська губернія) та інших місцях.

Найбільше життів забрала різанина в Проскурові (нині Хмельницький), в якому бригадою отамана Івана Семесенка 15 лютого 1919 року за три з половиною години було вбито 1650 осіб, у тому числі жінки і діти, аж до грудних немовлят. 18 лютого 1919 року один із загонів бригади Семесенка вчинив кривавий погром у Фильштині, де загинуло 485 євреїв. П'ять днів тривав у березні 1919 року погром у Житомирі, жертвами якого стали 317 осіб. На початку червня 1919 року при захопленні Кам'янець-Подільська військами Директорії, петлюрівці протягом трьох днів грабували і вбивали євреїв. 52 осіб загинули в самому місті, 78 — в містечку Китайгород у чотирьох кілометрах від нього. Потім почалися погроми в інших містах і містечках Поділля — Проскурові, Браїлові, Барі, Оринино, Яхнівці, Піщанці, Брацлаві.

Тільки з грудня 1918 року по серпень 1919 року війська Директорії влаштували десятки єврейських погромів, знищивши десятки тисяч людей. Ці злочини, скоєні підлеглими головного отамана та голови Директорії Симона Петлюри, зокрема, його різними отаманами, є страшною трагедією українського народу. Однак сучасна пропаганда України робить спроби обілити злочинців, які під прапорами УНР здійснювали військові злочини та злочини проти людяності. І це такий же хибний шлях, як і аналогічна спроба виправдувати тих, хто скоїв Волинську різню, хоча в тій же Польщі 11 липня законодавчо визнано Днем пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА.

Намір героїзувати постать Симона Петлюри в української влади з’явився ще за часів президентства Віктора Ющенка. Останній 6 травня 2005 року підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві. І хоча у Києві пам'ятника Симону Петлюрі поки немає, у Вінниці 14 октября 2017 года його вже поставили. І це на Подолії, де, в кращому випадку, лише тільки через своєю бездіяльність Симон Петлюра несе відповідальність за смерть десятків тисяч євреїв.

Сьогодні, всупереч історичним фактам, постійно наголошуються, що голова Директорії публічно завжди категорично відкидав звинувачення в єврейських погромах. Здавалося, і кому зараз потрібні озвучені ще при житті головного отамана його байки, що всі злочини скоювали його «недисципліновані» вояки? Так ні. Національною кіностудією художніх фільмів імені Олександра Довженка за підтримки Держкіно України знята кінокартина «Таємний щоденник Симона Петлюри». Фальсифікації головного отамана, який мав бажання уникнути покарання за свої провини та банально займався складанням підробленої документації з метою обілити себе, тепер продовжили сучасні байкарі-кінотворці. Проект картини отримав державне фінансування в сумі 23 млн 600 тис. грн, що складає половину від загальної вартості її виробництва.

Цікаво, що зйомки проходили не тільки в Україні, а й у Франції, де Симона Петлюру в решті решт досягла 25 травня 1926 року рука месника Самуїла Шварцбарда – єврейського поета, публіциста і анархіста. До речі, останнього виправдав французький суд присяжних, бо вбивство було визнано виключно актом помсти за єврейські погроми 1918-1920 років в Україні.

Проте як раз про це і хочуть забути в сучасній Україні. Та не тільки про це. В Чернігові варварські знищена більша частина Алеї Героїв, на якій були розташовані пам’ятники уродженцям Чернігівщини і жителям міста, які боролися з царською владою, німецько-австрійською окупацією, петлюрівщиною та денікінщиною, розгулом бандитизму, єврейськими погромами та іншими злочинами. Цими героями пишалися їх земляки, молодь. Та замість реальних героїв із політичного цвинтаря достають чергового злодія, зокрема українського націоналіста та шовініста Симона Петлюру і хочуть підняти на п'єдестал, попередньо зробив його білим та пушистим.

Підміна дійсних героїв новими міфами дозволяє владі свої провали у соціально-економічній політиці продовжувати об’ясняти наслідками радянського минулого: а ось як би перемогли такі, як Симон Петлюра, у нас була процвітаюча українська Україна. І можна після цього не згадувати, що за останніх декілька десятиліть населення той же Чернігівщини скоротилося на третину, не працюють чи ледве животіють більшість промислових підприємств, тисячі чернігівців змушені виїхати на заробітки за кордон. При цьому своїм першочерговим завданням можновладці бачать не подолання занепаду в економіці, покращені життя людей, а в тотальній промивці мозків населення, перетворенні нас в безпам’ятну масу, водночас не забуваючи про свої «маленькі» шкурні інтереси.

Тому, ми маємо бути обережними та пам’ятати, що Чернігівщина має стародавню та героїчну історію. Треба повторне осмислення не тільки подій останнього столітнього періоду краю, а й всієї понад тисячолітньої його історії. І головним критерієм має бути підхід, що завжди боротьба за свою країну була правим ділом, якщо ця боротьба була побудована не на кістках свого народу. Люди, які зраджують своєї історії, своїм героям, з часом втрачають не тільки перспективу на достойне життя у майбутньому, а й свої людські права та свободи у сьогоденні.

Сергій Яковенко, історик
В Киеве неизвестные вандалы осквернили выставку
В Киеве неизвестные вандалы осквернили выставку "Украинская революция... Подробнее
НБУ выпустил памятную медаль к 100-летию
Национальный банк Украины представил памятную медаль "100 лет образования... Подробнее
Ноу-хау от Вятровича: в УИНП создадут настольную
Директор Украинского еврейского комитета Эдуард Долинский рассказал в своём... Подробнее
В Украине названа "Книга года"
На 32-м "Форуме издателей" во Львове арт-энциклопедия «UKRAINE. THE BEST.... Подробнее
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.